Мета. З'ясувати, як
батьки розуміють «щастя дитини». Обговорити праці відомих педагогів на дану
тему.
Обладнання.
Виставка літератури. Учнівські твори-мініатюри на тему «Моє щастя — це
коли...». Висловлювання видатних людей.
Щоб мати доступ в чудовий палац, ім'я
якому — дитинство, ми повинні перевтілюватись, ставати в деякій мірі дітьми.
Тільки тоді ми зможемо зрозуміти справжнє щастя дитини.
В.О. Сухомлинський
Воспитатель тот, который не
сковывает, а освобождает, не ломает, а формирует, не подавляет, а возносит, не
диктует, а учит, не требует, а спрашивает, переживает вместе с ребенком много
вдохновенных минут.
Я. Корчак
Форма проведення. Відверта розмова.
Відверту розмову з вами, шановні
батьки, я хотіла б розпочати такою новелою В.О. Сухомлинського.
«Тихий осінній вечір. Заходить сонце. В синьому небі —
ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця.
Я запитую:
— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?
Бабуся усміхається і говорить:
— Щоб жити вічно.
Я не можу зрозуміти: як це — жити вічно?
Бабуся говорить:
— Пішли у сад.
Ми ідемо в сад. Там відцвітають чорнобривці. Бабуся
зібрала пучечок сухого насіння цих квітів і зав'язала у вузлик.
— Підожди до весни, — сказала вона і поклала вузлик із
насінням чорнобривців у сухий куточок.
Прийшла весна. Ми посіяли насіння. Зійшли маленькі
рослини, піднялись, зацвіли. Які красиві квіти чорнобривці! Зараз вони
красивіші, ніж були тоді, восени.
— Ось і людина живе для того, щоб вічно жила її краса, —
сказала бабуся.
— Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти, коли
стають дорослими, виховують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.
— А для чого живе людський рід? — знову запитую я.
— Для щастя.
Так, ми живемо для щастя. Але що є щастям для маленької
дитини? Що вона вкладає в це поняття?
(Аналіз учнівських творів-мініатюр).
Шановні батьки! Ви прослухали думку своїх дітей, що для
них є щастям. Але мені хотілося б дізнатися, що ви вкладаєте в поняття «щастя»
і, зокрема, «щастя дитини»?
(Думки, виступи батьків).
Дитинство, дитячий світ — це світ особливий. Діти живуть
своїми, дитячими уявленнями про добро і зло, про хороше і погане. У них свої,
дитячі, критерії краси, у них навіть свій вимір часу: в дитинстві день здається
роком, а рік — вічністю. Утверджуючи все це дитяче, не можна забувати й про те,
що завтра ваша дитина вже не буде дитиною. В душі дитини треба утверджувати
дитяче, але на все життя. Дитячі уявлення, критерії, погляди, переконання повинні
бути маленькими, але міцними паростками, з яких виростуть могутні дерева.
Тому, дорогі батьки, якщо порівняти наше життя з квітучим
деревом, то ми — батьки і матері — вивчаємо квіти: що вони обіцяють дати? Який
плід зав'яжеться на квіточках? І на першому місці у нас сьогодні буде розмова
про щастя.
Всі ми знаємо, що бажання дитини стало у багатьох сім'ях
рушійною силою. Від бурі і невдач, сильних почуттів і переживань ви, батьки,
прикриваєте дітей своїми серцями — і в цьому велике горе. Адже дуже вражає те,
що багато дітей молодшого віку не знають, що в житті людини буває горе.
Одна шестирічна дівчинка дружила з бабусею — матір'ю
сусіда. Часто навідувалась до неї, приносила яблука і горіхи, а бабуся
розповідала їй казки (на жаль, у багатьох сім'ях зникло це зачарування
дитинства — бабусині казки). Але ось бабуся відчула, що наступає її час. Мати
відправила дівчинку на місяць у сусіднє село до родичів. Для чого? Щоб
прикрити дитяче серце від тривоги про смерть дорогої людини. Повернулась
дівчинка, відразу ж до сусідів: «Де бабуся? Мамо, так скажіть, де бабуся
Дарина?» — «Зникла бабуся... Підростеш — дізнаєшся...»
(Обговорення ситуації).
В тих сім'ях, де єдиний двигун пізнання і засвоєння світу
— дитяче бажання — поступово перетворюється у примху, діти позбавлені справжнього
щастя. Нещасливі вони тому, що ситі споживчим щастям. Годування благами, які
взяті у готовому вигляді, позбавляє їх можливості правильно бачити світ, а
значить, і людське щастя. Щастя людини неможливо передати у спадок і неможливо
отримати у спадщину.
Справжня мудрість вихователя — батька, матері, вчителя —
в умінні дати дитині щастя. А щастя дитини — це і спокійний вогонь, який дає
тепло і їжу; але вогонь цей може перетворитися і в катастрофічну пожежу. Все
залежить від того, як ви керуєте вогнем, дорогі батьки. В мудрості бути
кочегаром цього вогнища — вся мудрість виховання.
Але все ж наш вихованець — дитина. І як сказав В.О.
Сухомлинський: «Щоб мати доступ у дивний палац, ім'я якому дитинство, ми
повинні перевтілюватися, ставати в якійсь мірі дитиною. Тільки за цієї умови
нам буде доступна мудра влада над дитиною. Тільки за цієї умови діти не
дивитимуться на нас як на істот, що випадково потрапили в їхній палац, як на
сторожів, що охороняють їх дитячий світ, — байдужих сторожів, яким все одно,
що робиться в дивному палаці — в дитинстві».
Є у Ф.М. Достоєвського прекрасні слова: «Увійдімо до залу
суду з думкою про те, що й ми винні». Увійдімо в дивний світ дитинства з
гарячим серцем, в якому живе, тріпоче пульс дитячого життя.
Не подумайте, шановні батьки, що світ дитинства — це
ідеальний світ. Я прекрасно розумію, що дитинство твориться з того, що ми,
дорослі, залишаємо в своїх дітях. Але саме тому, що дитина — ніжний пагін,
слабенька гілочка, яка стане могутнім деревом, дитинство й вимагає особливої
турботи, ніжності, обережності.
Мудрість влади батька й матері — це передусім їх
здатність все зрозуміти. І якщо ви хочете увійти до дивного палацу дитинства,
то зрозумійте насамперед ту істину, що у дитини ніколи не буває прагнення
навмисне чинити зло.
Не поспішайте оголошувати дитячі пустощі зловмисним
порушенням порядку, дитячу неуважність — лінощами, дитячу забудькуватість —
недбальством. Зрозумійте, що дитячі пустощі, неуважність, забудькуватість —
все це було, є й вічно буде. Все це треба розуміти; не ламати, а дбайливо,
мудро виправляти й спрямовувати. Намагаючись щось у дитині зламати, ви ламаєте
дитяче довір'я до себе. Ви штовхаєте дитину на те, що вона починає захищатися
непокірливістю, навмисною (не зло-навмисною!) неслухняністю, свавіллям,
прагненням діяти наперекір вашим порадам і вимогам. Все це з'являється там, де
дитяче довір'я до вас дало тріщину.
А що може бути в сім'ї неприпустимішим і безглуздішим,
ніж жорстока дитина? Дитина має бути тільки доброю, сердечною, з відкритим
серцем. Лише це творить у ній благородну здатність ненавидіти зло й бути його
непримиренним ворогом. Жорстокість — заряд, який щохвилини загрожує вибухом.
Мабуть, вам доводилося зустрічатися у сімейному житті з такими випадками: здавалося
б, немає ніякого видимого приводу для вчинку, що здається зловмисним, а дитина
діє так, мовби навмисне хоче заподіяти людям неприємність. В чому справа? Чому
дитина діє наперекір здоровому глузду? Це і є вибух, для якого досить
маленького, здавалося б, необережного, необачного, але дуже болючого
доторкнення до дитячого серця. І дуже часто ці вибухи трапляються не відразу
після того, як у душу дитини покладено «заряд», а через тривалі проміжки часу.
Батькам тільки з подивом доводиться знизувати плечима і запитувати: що
діється?
Для прикладу наведу оповідання В.О. Сухомлинського «Він
зненавидів красу».
В одної матері був трирічний син. Дуже любила мати свого
єдиного сина. Що б не захотілося сину, мама відразу ж намагається виконати його
бажання.
Побачив син за вікном розквітлу троянду, запитує: що це
таке?
— Це квітка троянди, — відповідає мати.
— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а
вимагає.
Мати йде, зрізує квітку троянди і приносить синові.
Потримав хлопчик квітку в руках, зім'яв пелюстки і викинув на підлогу.
Побачив син на огорожі горобця, запитує: хто це такий?
— Це горобець — відповідає мати.
— Хочу горобця, — відповідає хлопчик.
Мати пішла до сусідських дітей, просить: «Спіймайте
горобця, куплю кілограм цукерок».
Впіймали діти горобця, отримали кілограм цукерок,
принесла мати синові пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, притиснув
його за шийку, запищав горобець і замовк. Викинув син мертву пташку.
Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці.
Сподобалась хлопчику гра, запитує він у матері: що це таке?
— Це пастух грає пісню на сопілці, — відповідає мати.
— Хочу пісню, хочу, пісню, вона така красива, — вимагає
хлопчик.
Пішла мати до пастуха, просить: «Йди, пастух, до мого
хлопчика любого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня».
— Ні, — відповідає пастух, — пісня — це краса. Вона
нікому одному не може належати. Вона належить всім людям.
Ні з чим прийшла мати до сина, передала йому відповідь
пастуха.
І син зненавидів красу, перестав розуміти і розпізнавати
прекрасне.
Питання для обговорення.
1. Чи можна в даному випадку назвати дитину жорстокою?
2. Яких помилок припустилась мати у вихованні дитини? Чи
можна ще її перевиховати?
3. Як ви вважаєте, що може в даному випадку розуміти
дитина під терміном «щастя»?
(Думки, виступи батьків).
Ось і підходить до кінця наша розмова. Щастя — це чудова
жар-птиця, яку можна спіймати. Здійснюючи владу над світом дитячих думок, почуттів,
переживань, не можна ні на хвилину забувати про те, що в кожної дитини є добра
воля, добрі наміри і своє розуміння особистого щастя. А ваше завдання, дорогі
батьки, дати своїм дітям це щастя, тоді і стануть вони справжніми людьми.
|